З одного пансіонату для літніх людей я втік, а другий став моїм другим домом!
Так вийшло, я зараз залишився сам, дітей давно відправив за кордон, вони там влаштували своє життя, сім’ї. Я ніколи не хотів уїжджати, мені тут добре. Вони мені допомагають, звісно фінансово, то ж я не жаліюся. Але трапилось дещо, що змусило мене шукати пансіонат для літніх людей… Було це після зими. Тієї зими було щось не те – весь час сиро, то дощ, то мокрий сніг, і кістки нили постійно. У той день вийшов я до магазину – хліба хотів, ковбаси трохи, ну і просто пройтися, бо в чотирьох стінах вити хочеться. Двір був слизький. Я йшов обережно, але не вгледів ту кляту крижину біля смітника. Послизнувся! Гепнувся на спину так, що в голові дзвеніло. Спершу подумав, що просто вдарився. А потім зрозумів – не можу встати. Ноги є, руки є, але сили нема. Як риба на піску – ворушусь, а піднятись не можу. Лежав я, певно, хвилин двадцять. Холод пробрався до кісток, пальці затерпли. Люди проходили повз, а я дивився на них знизу, наче пес безпритульний. Деякі тільки голови повертали. Врешті одна жінка з мого під’їзду мене впізнала, викликала швидку. Далі лікарня, палата на четверо, тиждень у травматології, уколи, крапельниці. Діти мої з-за кордону здійняли паніку. Дзвінки, поради, вимоги. Мовляв, «тато, досить геройствувати, жити самому небезпечно». Спершу я ще бурчав, що й так усе добре, але в глибині душі вже розумів – сам я не витягну. Та й страшно було справді, хто знайде, якщо знову щось?
Вони знайшли мені пансіонат для літніх людей у Львівській області. Гарний на вигляд – принаймні в інтернеті. Фото ніби з брошури: будівля біла, як весільний торт, лавки під деревами, старенькі грають у шахи, посміхаються доглядальниці в уніформі. Я й подумав чому б ні? Може, це і справді щось нове. Може, час змиритися й дозволити собі трохи спокою. Тим паче мені ж не шукали державні будинки для людей похилого віку, а приватні, має бути все чітко. Та тільки я переступив поріг того «раю», як зрозумів що щось тут не так. Мене зустріла медсестра з обличчям, наче лимон зранку. Без жодного «добрий день», тільки «проходьте туди». Перше враження – гнітюче. Коридори темні, лінолеум протертий, смердить як у старій лікарні, хлорка, пил і щось тухле впереміш. Кімната моя була маленька, холодна. Шпалери відклеєні, батарея ледь тепла. Ліжко скрипіло від найменшого руху, пружини тиснули в ребра. Мій сусід – дідусь із деменцією. Вдень мовчав, а вночі прокидався з криками. Раз сказав мені, що я шпигун, і кинув у мене чашку. Я вже мовчу про душ – вода то крижана, то кип’яток, наче гра «вгадай температуру». Це не будинок для людей похилого віку, це якась божевільня. Їжа була ще тим шедевром. Здається, все готували в одній каструлі, і то ще з минулого тижня. Супи мутні, як стара вода у вазоні. Каша або густа, як бетон, або рідка, як вода після миття рису. М’ясо? Ну, можливо, колись воно було м’ясом. Але смак його давно зник у кулінарному забутті. Але преподносили це типу як «корисна їжа». Блювати хотілося.
Я спершу мовчав, терпів. Казав собі «ти не в санаторії, це пансіонат для літніх, тож не випендрюйся». Але межа прийшла тоді, коли я побачив, як одну стареньку тягнули за руку. Вона не встигала йти, просила зупинитися, а та, доглядальниця, на неї наїхала матом, мовляв, «розкапризувалась стара шкапа». Я не витримав, встав і сказав, що так не можна. Відповідь була холодна це вам не курорт, не подобається – двері знаєте де. Після цього все змінилось. Мене почали ігнорувати. Якщо щось просив – відповідали скреготом очей і фразами типу «не один тут такий». Одного разу мені стало зле – тиск підскочив, серце стискало. Дзвонив у дзвіночок, кликав… Прийшли тільки через годину. Я вже попрощався подумки з усім, навіть з тим, що давно не згадував. Оце такий догляд за пристарілими, якщо це можна взагалі так назвати. Ну і ось тоді я й вирішив – досить. Тут не життя, а виживання. Це місце не для людей, а для забутих. Тут не піклуються – тут тримають. І чекають, поки ти перестанеш бути тягарем. Але не дивлячись на все це, цей пансіонат для літніх людей ціни ж загнув величезні! Я в шоці, звідки така наглість в людей…
Я подзвонив одному старому другу. Він приїхав у той же день. Схопив мої речі, я навшпиньки вийшов із тієї будівлі, бо то навіть не будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, то будівля жахів. Було відчуття, що ті двері за мною закрились із таким полегшенням, наче я їм винен був. Я ще довго жив у того друга. Відходив, оговтувався. Їв нормальну їжу, спав без криків і без запаху дезінфекції. Але страх залишився. Страх знову опинитися там, де тебе стирають з життя.
І тоді я сказав собі: я знайду щось краще і ближче до дому, якийсь будинок для людей похилого віку у Рівненській області. Достойний. Не для того, щоб доживати, а щоб ще пожити. Я тоді сів і вперше за довгий час взявся сам шукати щось нормальне. Не довіряв уже красивим сайтам і рекламним описам. Я шукав не санаторій, не «місце з послугами», а справжній сучасний будинок для престарілих. Де до тебе ставляться не як до тіла в халаті, а як до людини з пам’яттю, з досвідом, із серцем. І от, зовсім випадково, натрапив на назву, яка здалася мені знайомою – пансіонат для літніх людей у Рівному “Благодать”. Я живу тут усе життя і ніколи не чув про нього. Та й діти, коли шукали для мене будинок для людей похилого віку, теж чомусь його не знайшли. Може, тому, що “Благодать” не з тих закладів, що витрачають бюджет на глянцеву рекламу. Вони тихо роблять свою справу і це їхня найкраща візитівка.
Зайшов їхній сайт – https://pansionat-blagodat.com.ua/, там є у них цей номер телефону (098) 859-68-72. Зателефонував туди. Почав питати, сумніватися, ставити каверзні запитання – та що вам сказати, вперше за довгий час мене слухали не просто з ввічливості, а з теплом. Запросили прийти й подивитись особисто. Я довго не думав – зібрався і поїхав на вул. Володимира Стельмаха, 28a.
Коли зайшов у цей пансіонат для літніх людей, у мені розслабилось. Не знаю, як пояснити. Наче дім. Тиша, чистота. Тепло, світло, все пахне свіжістю. Усі привітні. Без цих фальшивих усмішок, які я бачив раніше. Тут просто дивляться тобі в очі і питають «Як ви себе почуваєте?» Я залишився. І вже в перші дні зрозумів: ось вона, та «благодать», якої мені так бракувало. Тут інше все – ставлення, атмосфера, навіть повітря якесь м’якше. Ніхто не кричить. Ніхто не вимагає мовчати чи чекати «свого часу». Хочеш погуляти – виходь у двір. Є з ким поговорити – і мешканці, і робітники. Хочеш тиші – маєш свою кімнату, комфортну, зі справжньою ковдрою, а не ганчіркою. Їжа як удома. А головне ти відчуваєш себе людиною, а не номером у списку. До речі, коли розповів дітям, що відбувалося в тому першому “пансіонаті для літніх людей у Львівській області”, вони були в шоці. Особливо дочка – вона юрист, знає, як діяти. Вони одразу подали скарги, написали звернення, натравили перевірку. І знаєте що? Той заклад уже закрили. Там виявили купу порушень. Тепер він зачинений. Можливо, комусь іншому це врятує життя або бодай нерви. І я радий, що не мовчав. А для мене зараз «Благодать» це не просто пансіонат для літніх людей, це промінь життя. Вже кілька місяців я тут. І можу сказати чесно – старість може бути доброю, якщо тебе оточують добрі люди. Тут я знову навчився жити не доживаючи, а просто жити. Іноді навіть забуваю, скільки мені років. Іноді ловлю себе на думці – а хіба я не в себе вдома? Бо “Благодать” – це не просто будинок престарілих, і ціни тут не важливі. Це місце, де втрачене повертається.
Знаєте, я колись думав, що в старості вже ні з ким не здружишся. Що всі справжні друзі – з минулого, зі школи, з армії, з роботи. А тут виявилося – зовсім ні. У цьому будинку для людей похилого віку я знайшов не просто знайомих по кімнаті чи черзі до процедур, а справжніх друзів. Різних, із різними долями, характерами, звичками, але з однією спільною рисою – доброта. Вони не питають, хто ти був у молодості, чи скільки грошей у тебе на картці. Тут цінують, яким ти є зараз – із усіма своїми зморшками, болячками, спогадами і жартами. У нас тут своя компанія. Ми щодня зустрічаємось на подвір’ї або у вітальні. Хтось читає вголос, хтось розповідає анекдоти (деякі – ой, не для внуків!), іноді граємо в доміно або лото. Згадуємо молодість, обговорюємо новини, навіть сперечаємось, але по-доброму. І таке відчуття, що ми знаємо один одного вже десятки років. Один із чоловіків, Микола, раніше був викладачем літератури – він навчив мене знову любити книжки, ми з ним вечорами читаємо Василя Шкляра вголос, аж мурашки по шкірі. А пані Зіна варить найсмачніше варення з груш – принесла з дому рецепт, тепер ми всі ложками їмо й мовчимо від задоволення.
Я, звісно, розумію, що не назавжди тут, у пансіонаті для літніх людей. Лікарі кажуть, що моя реабілітація скоро буде завершена. Та й я сам це відчуваю – сили повертаються, тіло вже не таке крихке. Додому треба буде вертатися. Там будинок, сад. І, чесно кажучи, я цього чекаю. Люблю свій дім, люблю запах своїх книг, рипіння старих сходів. І відповідальність – нікуди не поділась. Треба стежити за дачею, часом хтось повинен прочистити труби чи покосити траву. Але я вам скажу одне – пансіонат Рівного «Благодать» для мене тепер не просто будинок для людей похилого віку. Це як дача для душі. Я вже знаю точно – повернусь сюди. Не на постійно. Але приїду відпочити. Побачити друзів. Посперечатися з Миколою, посміятись із жартів Марії Іванівни, знову спробувати грушеве варення Зіни. Просто пожити. Без поспіху, без тривог, серед своїх.
Знаєте, я раніше боявся старості. А зараз – ні. Бо є такі місця, як «Благодать», і є такі люди, які роблять старість не тінню, а продовженням життя. Світлим, людяним, і навіть веселим. І це найбільший подарунок, який я отримав у цей період свого життя у цьому пансіонаті для літніх людей.