Пансіонат для літніх людей у Рівному «БЛАГОДАТЬ» – краще місце для відпочинку
Знаєте, що хочу розказати. У житті в мене трапилось так, що я деякий час пробула у пансіонаті для літніх людей в Рівному «БЛАГОДАТЬ», і це був напевно кращий будинок для людей похилого віку! Я тоді була після операції і мені треба було відновлення, і так склалося , що рідні вирішили, що краще буде, якщо я на якийсь час поживу не вдома, а там. Спочатку, чесно скажу, я трохи образилась. Знаєте, все життя ти для всіх стараєшся, всіх піднімаєш, а потім приходить момент, коли сам потребуєш допомоги, і ніби незручно її просити. Я думала, що впораюся сама вдома. Але мені було важко навіть з ліжка піднятись, а ще ті ліки, перев’язки, харчування по режиму… Усе це накочувалось, і я вже не знала, що робити. Донька мені пояснила, що вони не шукали для мене ніякі державні будинки для людей похилого віку, що в «БЛАГОДАТІ» про мене подбають, там є медсестри, доглядальниці, усе продумано, і я зможу нормально прийти до тями. Вона знайшла цей пансіонат у Рівному за рекомендацією знайомих, вони скинули телефон – (098) 859-68-72. І таки переконала мене – не одразу, але я погодилась. Пам’ятаю все як зараз. Везли мене туди на машині, вікна відкриті, надворі весна, дерева тільки почали зеленіти. Я сиділа мовчки, трохи хвилювалася, трохи сумувала. Але ще тоді мені було цікаво: а як же воно там? Що чекає? Всі ці пансіонати для літніх людей ціни заламують величезні, а чи воно відповідає тому? У мене різні були думки, були страхи, ну але я безпомічна…
А зустріли мене дуже тепло. Спершу все було якесь незвичне. Нові стіни, чужі люди. Але знаєте, мені там одразу стало спокійно. Вже в перші години я зрозуміла, що тут не лікарня і не якийсь там холодний інтернат, це справжній сучасний пансіонат для літніх людей, це промінь життя для старих. Тут люди, доброта і якась така атмосфера, що важко пояснити – домашня, хоча не вдома. Мене поселили в номер з великим вікном. Я спочатку лежала, просто дивилась туди. За вікном росли яблуні й якісь кущі. Дуже тихо було. А вночі – тиша така, що чуєш, як вітер крізь вікно проходить. Але не страшна тиша, а така, що заспокоює. Це така ніби тиха гавань Рівного, інакше не скажеш.
Так, у мене перші дні після операції були складні. Боліло, нічого не хотілося, апетиту не було. Але щодня приходила медсестра, робила перев’язки, питала, як я спала, міряла тиск. Завжди спокійно, без поспіху, наче я не пацієнтка, а якась її тітонька. А ще одна дівчина приносила їжу – все свіже, домашнє, смачно пахло. І завжди питала: може, чаю пізніше принести, чи хочете компоту? Пам’ятаю, як одного разу вона мені принесла гречку з тефтелями, і я аж усміхнулась – давно нічого не їла з таким задоволенням. Це була звичайна гречка, але в той момент мені здавалося, що це якесь свято. Так, догляд за пристарілими там на найвищому рівні, тут інакше не скажеш.
Поступово я почала вставати, виходити до вітальні пансіонату для літніх людей, яка була дуже мила і така домашня. Там збирались інші люди – хто з книжкою, хто з в’язанням, хтось просто дивився телевізор. Я з ними не одразу заговорила. Але слухала, придивлялась. Люди різні: хтось залишився без рідних, хтось як я, приїхав тимчасово, а дехто просто не міг більше сам себе обслуговувати. Та всі між собою якось легко ладнали. Хтось іще чула переселився сюди з пансіонату для літніх людей Львівської області і Київської області навіть!
Один дідусь, якого звуть Андрій Іванович, завжди сидів на лавці в саду. Він мене перший покликав до себе – показав, де росте черемха, і розказав, що в молодості працював лісником. Він міг годинами розповідати про дерева, птахів, навіть про те, як слід обрізати яблуні. Я слухала і відчувала, що мені стає легше. Не фізично навіть, а тут, усередині. Ще була одна жіночка, яка навчила мене плести з бісеру. Я ніколи цим не займалась раніше, але вона показала і я спробувала. Виявилось, що це дуже заспокоює. Ми сиділи з нею на сонці і нанизували ті дрібні бусинки, які обидві ледь бачили, хоча й зір у нас не самий поганий, обговорюючи погоду, життя, рецепти. Багато чого споминали, дуже багато. А ще сміялися, я навіть не пам’ятаю, коли востаннє до того стільки сміялась.
Ще один цікавий день – це коли у наш пансіонат для літніх людей приїхали волонтери з молодіжної організації, нажаль не пам’ятаю як зветься. Вони принесли якісь ігри, книжки, показували фільм на проекторі. Ми всі зібралися у залі, сіли як у кінотеатрі, і мені тоді раптом так приємно стало. Ніби я знову молодою дівчиною пішла в кіно з подругами. Маленькі деталі, але вони давали тепло. Мене не покидало відчуття, що я тут не просто відлежуюсь після операції, а ніби знову вчуся жити. І головне не боятись просити допомоги. Бо коли тобі справді добре, то ти відчуваєш: неважливо, де саме ти зараз, важливо, хто поряд. А поряд тут прекрасні люди. Так, звісно у кожного свій характер, звісно є ті, що не дуже дружелюбно налаштовані, але вони все одно якось стали частинкою цього будинку для людей похилого віку. І як не крути, ми всі тут були ніби велика родина. Не тому, що всі любили одне одного – а тому, що ділили одне життя на спільному клаптику простору.
Одна така пані Ліда була в нас, вона до речі переселилась з пансіонату для літніх людей з Хмельницького. Вона була трохи буркотлива, часто говорила різко, не любила, коли до неї надто наближались або коли щось змінювалося у звичному розпорядку. Я спочатку її трохи побоювалась. Але потім якось так вийшло, що ми разом снідали і раптом вона сама почала розповідати, що її батьків у дитинстві переселили кудись, і як вона тоді ще маленькою дівчинкою сиділа на возі, на якому вивозили їхній хатній пожиток. Мені було трохи ніяково, ніби вона пустила мене туди, куди нікому не дозволяє заходити. І з того моменту ми стали з нею вітатись якось інакше, по-людськи. Іноді вона навіть питала, чи не хочу кави, коли сама собі робила.
А ще був Василь, якому було вже за вісімдесят і він нещодавно покинув будинок для людей похилого віку у Рівненській області і приїхав у «БЛАГОДАТЬ» в Рівне. Він постійно щось лагодив – то чайник не працював у когось, то навіть планшет почистив від сміття, так-так, він і у планшетах розбирається! У нього була така мила маленька коробка, де лежали викрутки, клей, ножиці, лейкопластир і ще Бог зна що. Ми жартома називали його «наш майстер на всі руки», хоча він іноді сердився, коли хтось сміявся – йому було важливо, щоб до його роботи ставились серйозно. А він справді все вмів. Я одного разу навіть попросила його подивитись на мої окуляри – дужка відламалась. Він мені її зліпив так, що я ще місяць носила ті окуляри і не переживала, поки донька не привезла нові.
І ще були ті тихі вечори, які я згадую найбільше в цьому пансіонаті для літніх людей. Ми з кількома жіночками іноді збиралися в кімнаті з телевізором, дивились якусь передачу чи старий фільм. Але не це було головним. Головне – це була сама тиша поряд з іншими людьми, які теж прожили життя, мають свої болі, свої історії. І ти сидиш з ними, п’єш чай, дивишся, як надворі повільно сідає сонце і відчуваєш, що ти не одна. Що тут ти є, така як є – з усім своїм минулим, хворобами, сумнівами – і тебе приймають. І тому це не просто будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, це щось більше. Тут всі міняються, стають кращими. Ще мені до речі згадується один теплий день у травні, коли ми всі виходили на вулицю, бо приїхала якась музична школа і діти грали для нас маленький концерт. То було до дня народження чи ще якесь свято, не пам’ятаю, бо там взагалі заходів багато було, вже заплуталась. Так от я тоді вперше за довгий час відчула щось, схоже на таку просту радість, без причини. Це було як раз після того як я заїхала у цей пансіонат для літніх людей. Вони грали на скрипках, один хлопець на гітарі, хтось співав пісні з нашої молодості. Люди навколо посміхались, хтось навіть тихо підспівував. А пані Ліда, до речі, теж сиділа поруч і ледь помітно хитала головою в такт музиці. Я тоді подумала, що навіть найсерйозніші і наймовчазніші люди всередині лишаються тими самими дітьми, які колись слухали ці пісні вперше.
Власне, в таких моментах була теж якась суть мого перебування там, не тільки ж розповідати про догляд за пристарілими там, хоча і варто, там все на найвищому рівні. Але це не просто місце, де доглядають. Це місце, де хтось тебе бачить. Не як пацієнта, не як людину з проблемами, а як людину з життям за плечима і з чимось живим усередині. Навіть якщо тобі важко ходити, навіть якщо ти забуваєш якісь речі, навіть якщо часом сумно – все одно ти є, і тебе хтось помічає. Я ще потім довго думала: якби мені колись знову стало зле чи треба було б догляд – я б не боялась повертатись у «БЛАГОДАТЬ». Бо там є життя, просто трохи інше, але справжнє. Бо я читала про інші пансіонати для літніх людей в Рівному і, чесно кажучи, волосся дибки ставало. І це я ще до «БЛАГОДАТІ» читала, коли тільки думали з донькою, куди мені краще поїхати на відновлення після операції. В інтернеті багато всього пишуть і не все звісно правда, але деякі історії були надто подібні одна на одну, щоб просто не звертати увагу. І навіть виникала думка: краще вже якось дома, хай важко, хай болить, але не так страшно, як бути серед байдужих людей в жахливих умовах. Бо коли ти старий – не так тіло болить, як душа. Дуже хочеться простого: щоб тебе почули, поглянули в очі, посміхнулись, допомогли.
Саме тому я зараз і кажу з таким теплом про «БЛАГОДАТЬ». Бо це не просто кращий пансіонат для літніх людей, а здається єдиний з тих, про які я читала, де справді є ставлення до людей, людське ставлення. І я дуже радію, що потрапила саме туди. Бо розумію, як запросто могло б бути зовсім інакше. Тож раджу, адреса пансіонату: місто Рівне вул. Володимира Стельмаха, 28a. Ось донька мені допомогла сайт знайти, тож також прикріплю: https://pansionat-blagodat.com.ua/.