Для тих, хто втомився шукати нормальне перевезення лежачих хворих у Рівному чи Луцьку рекомендую сервіс від «Благодаті»
Я з Рівного, вітаю всіх. Мова піде про медичне таксі у Рівному, Луцьку теж має бути цікаво до речі. Мене звати Олена, мені 32. У мене звичайне життя, точніше, було звичайне. Поки одного дня не змінилось усе. Три роки тому у моєї мами стався інсульт. Раптово, без попереджень, ніби хтось різко вирвав землю з під ніг. Вона тоді була ще досить активна, не скажеш, що хвора і що їй потрібне таксі для інвалідів. Але після того інсульту ліва сторона повністю перестала працювати. Вона не те що не може ходити –вона не може встати без сторонньої допомоги, навіть щоб просто сісти в ліжку, їй потрібен поштовх чи підтримка. І я стала цією підтримкою.
Ми живемо разом. Точніше, я залишилась у її квартирі, бо вона сама просто не впорається. І це не просто «жити з мамою». Це повністю віддати себе. Ранок –це не кава й телефон. Це одразу перевірити, чи вона нормально спала, чи не збився памперс, чи все ок з ногами, чи не натерло, чи тиск у нормі. Потім приготувати сніданок, нагодувати, прибрати, дати таблетки. Далі за розкладом: іноді масаж, іноді фізіотерапія, іноді просто потрібно перевезти її до клініки –на уколи, капельниці, перевірки. А з перевезенням лежачих хворих у Рівному тоді була біда…
Я навчилась усе планувати. Навчилась читати призначення лікарів, зв’язуватись із медсестрами, заповнювати рецепти. Маю спеціальний зошит де кожна дата, кожен прийом, кожен препарат вписаний. Але є одне, точніше було раніше, через що постійно болить голова –це таксі для інвалідів у Рівному. Бо її нереально просто посадити у таксі. Вона не тримає спину рівно, вона не піднімає ногу вгору, їй боляче, її лякає нахил машини, звук дверей, незручне сидіння. І найгірше –в неї немає контролю над своїм тілом. Вона може зісковзнути або впасти. І я, хоч як би хотіла, не зможу самостійно втримати дорослу людину вагою під 70 кілограмів, коли вона завалюється. У неї є інвалідний візок, ми з ним уже зжились, він як частина мами, як частина нас. Довго ми якось викручувались. Просила знайомих із машинами, хтось допомагав, хтось відмовляв. Не тому що люди погані, просто мають своє життя, роботу, плани і вони не наймались на транспортування хворих. Я це розумію і не тримаю зла. Але з кожним тижнем ситуація ставала важчою. Треба було знайти стабільний варіант. І от я вирішила –спробую викликати таксі. Просто таксі, звичайне, не медичне таксі. У місті є кілька служб, я вибрала ту, де по телефону мені обіцяли, що «все буде». Я чітко пояснила ситуацію: що мама –інвалід, що у візку, що потрібна допомога посадити, притримати, щоб їхати було спокійно. Там відповіли, що машина буде зручна, водій обізнаний, що таких викликів було багато, типу не хвилюйтесь. Я зітхнула з полегшенням. Уже уявляла, як все нарешті вдасться –як ми доїдемо без проблем, як встигнемо на процедуру, як мамі буде комфортно.
Зранку я підготувала маму –це не п’ять хвилин. Вона важко переносить зміну положення, болить плече, тягне спину. Я переодягла її, поклала в сумку документи, взяла воду, вологі серветки, подушечку під шию. Вивезла її на візку надвір. Ліфт, рампа, наш будинок –не найзручніший. Ми стояли біля під’їзду, я в напрузі чекала наше не медичне таксі… Приїхала машина. Перше, що кинулося в очі –стара, вбита легковушка. Видно було, що амортизатори давно не працюють, заднє сидіння обтягнуте якимось брудним чохлом. Водій навіть не вийшов. Просто відкрив вікно й махнув, типу, підходьте. Я підбігла, ще раз нагадала про ситуацію. Він вийшов, кинув погляд на маму й візок, зітхнув так, ніби я попросила його витягнути пральну машину на дев’ятий поверх. Сказав, що це не входить у його обов’язки і що це не таксі для інвалідів. Що в нього звичайне авто, і що він не вантажник. Я намагалась стримано пояснити, що служба їхня обіцяла допомогу. А він уже підвищував голос. Мовляв, якби знав –не приїжджав би. І що я маю сама якось посадити маму в машину, бо йому треба на наступний виклик.
Я ковтнула образу, чесно. Почала сама намагатися пересадити маму. Мама нервувала, їй було боляче. Вона застогнала, я бачила, як у неї обличчя перекосилось від болю. Я ледве тримала її, а руки вже не слухались –усе трусилось, я вся в поту, ноги підкошуються. А він стоїть і щось ще бурчить собі під ніс. В цей момент у мені щось зірвалось. Я зірвалась. Я почала кричати, хоча поруч була мама, і я знала, що цього не можна. Але я не могла стриматись. Це було не тільки через таксі. Це було і через роки напруги, безсонні ночі, безпомічність, страх і втому і що у нас немає нічкого адекватного транспортування хворих Рівному.
Мама почала плакати. Я хотіла зупинити все, але вже було пізно. Водій сів у машину, ляснув дверима й просто поїхав. Залишив нас, просто отак. Ми залишились біля під’їзду на палючому сонці, у повній тиші. Я не могла поворухнутись. Мама сиділа, опустивши голову. Я почувалась ніби програла щось дуже важливе. Ніби не змогла дати своїй мамі того що вона вкрай потребує. Хоч я старалась щосили.
Я хотіла набрати когось –подругу, знайому, хоч когось. Але руки не слухались. Я стояла й дивилась в один точку. І тільки одне крутилась у голові: невже реально у нашому місті нема нормального таксі для інвалідів? Хіба ми не заслуговуємо на це? Хіба мама не має права просто доїхати до лікаря без приниження?
Коротше після того випадку з тим горе-водієм мені кілька днів не хотілося навіть говорити. Я була виснажена морально, зла на себе, зла на світ, на ці служби, які обіцяють одне, а на ділі кидають тебе в найскладніший момент, на відсутність транспортування хворих у Рівному, на все зла!. Мама ходила по дому очима, а не ногами, бо боялась знову їхати. І я її розуміла. Ми тоді пропустили процедуру, яку чекали тиждень. Лікарка сказала, що не смертельно, але я знала, що не можна запускати, бо навіть один пропуск дає назад кроків на три. І я почала шукати. Не таксиста, не водія. Я шукала взагалі щось інше –щось, що дасть нам стабільність, якесь нормальне таксі для інвалідів у Рівному. Я годинами сиділа в телефоні, перечитувала форуми, шукала групи у фейсбуці, питала у знайомих. Один раз навіть написала в коментарях до посту про допомогу і там мені відповіла жінка з нашого Рівного, яка теж доглядала свою маму. Вона просто написала два слова: Спробуйте медичне таксі від «Благодаті», ось номер (098) 859-68-72.
Мені стало цікаво, я зайшла в гугл, і мені дійсно висвітився пансіонат для людей похилого віку та інвалідів під назвою «Благодать». Я зайшла на сайт https://pansionat-blagodat.com.ua/, все читала по кілька разів, дивилась фото, перечитувала відгуки. Виявляється, це не просто дім для старших людей, а справжній центр з доглядом, медичними послугами, харчуванням, з уважним персоналом. Знаходиться у Рівному на вул. Володимира Стельмаха, 28А. Але мене тоді найбільше вразила одна деталь, яка на сайті була не надто велика, але мені вона кинулась в очі як рятівна соломинка –у них дійсно є власне медичне таксі у Рівному. Я одразу подзвонила. І тут почалось те, у що я спочатку не повірила. Мені дуже спокійно, дуже ввічливо і чемно все пояснили. Сказали, що так, у них є адаптований транспорт –з широкими дверима, з пандусом, з місцем для інвалідного візка. Що водій має навички, як поводитися з людьми з обмеженнями. Що якщо потрібно –можуть навіть надати супровід медсестри, якщо людина їде на процедуру чи аналізи. Я відчула, як мене наче полили холодною водою, але в доброму сенсі. Я не вірила, що таке може бути в нашому місті. Нормальне перевезення лежачих хворих у Рівному. Не десь у Києві, не за кордоном, а тут, поруч. Ми домовились на наступний візит до лікаря, і я вирішила ризикнути. Я вже нічого не очікувала, бо попередній досвід спалив усі нерви. Але треба було щось робити, вибору у мене не було. У призначений день приїхало медичне таксі від «Благодаті». Великий, чистий, охайний автомобіль. Не бус, що розвалюється, а справжня машина з обладнанням. Водій вийшов, привітався, посміхнувся, підійшов до мами, заговорив до неї так чемно, ненав’язливо, що вона одразу розслабилась. Він допоміг зафіксувати візок, перевірив, щоб мама сиділа рівно, пристебнув усе, як треба. Їхали повільно, без різких поворотів, усе коротше просто бездоганно. У салоні було чисто, тихо, навіть музика грала легенько. Коли ми приїхали до клініки, він з усім так само обережно допоміг. І я побачила, як мама вперше за довгий час не тремтіла, не стискала пальці, не скаржилась. Вона просто сиділа і дивилась у вікно. Я тоді ледве стримала сльози, я вам чесно кажу. Але це були сльози полегшення.
З того часу ми більше не користуємось іншими службами перевезення лежачих хворих, та й їх і нема напевно у нас таких професійних. Тільки пансіонат «Благодать», тільки їхнє медичне таксі, у Рівному і Луцьку до речі працюють. Я навіть почала цікавитись і самим пансіонатом. Думала, може згодом, якщо буде важче –розглянути можливість тимчасового догляду там. Бо бачу по персоналу, бачу по відношенню, що це не просто бізнес. Там реально працюють люди, які знають, як правильно і з повагою ставитись до таких, як моя мама.
Для нас це таксі для інвалідів стало справжнім порятунком. Не просто транспорт, а частинка підтримки. Коли знаєш, що не треба вигадувати, куди дзвонити, кого благати, що ніхто не насварить і не принизить. Просто набираєш знайомий номер і тобі допомагають. І в цьому, як не дивно, є справжня благодать. Ой, добре, щось я заговорила вже метафорами… Коротше ось така історія у нас вийшла. Не просто так я вирішила написати про це медичне таксі у Рівному – сподіваюсь якнайбільше людей побачить мою історію і теж звернеться у «Благодать», може хтось знайде для себе порятунок тут, як одного разу знайшла я.